Право працівника на своєчасну та справедливу оплату працю: правові аспекти

Конституція України, проголосивши Україну соціальною і правовою державою, визначила обов'язок держави щодо утвердження, забезпечення і гарантування прав і свобод людини.

Складовою цього обов'язку є забезпечення державою соціальної спрямованості економіки, створення умов та гарантування можливостей для громадян заробляти собі на життя працею і своєчасно одержувати винагороду за працю (статті 13, 43 Конституції України).

Конституційний Суд України в Рішенні від 29 січня 2008 року № 2-рп/2008 зазначив, що право заробляти собі на життя є невід'ємним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним лише тоді, коли матеріально забезпечене.

Визначення терміну «заробітна плата» надано в Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95 ( ратифікована Україною 30.06.1961), статті 94 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП), статті 1 Закону України «Про оплату праці». Під заробітною платою, зокрема, розуміється будь-яка винагорода або заробіток, які обчислюються, як правило, у грошовому виразі, та які роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

При цьому, поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використовуються у трудовому законодавстві, є рівнозначними в аспекті прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків.

Наведений зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин – відплатність праці, який дістав відображення в Європейській соціальній хартії (переглянутої) від 3 травня 1996 року (ратифікована Україною 14.09.2006), за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень.

Регулювання оплати праці працівників здійснюється шляхом установлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій.
Крім права на справедливу оплату праці законодавством визначено також мінімальні державні гарантії для працівників, які полягають у встановленні:

– норм оплати праці (за роботу в надурочний час; у святкові, неробочі та вихідні дні; у нічний час; за час простою, який мав місце не з вини працівника; при виготовленні продукції, що виявилася браком не з вини працівника; працівників молодше вісімнадцяти років, при скороченій тривалості їх щоденної роботи тощо);

– гарантій для працівників (оплата щорічних відпусток; за час виконання державних обов'язків; для тих, які направляються для підвищення кваліфікації, на обстеження в медичний заклад; для переведених за станом здоров'я на легшу нижчеоплачувану роботу; переведених тимчасово на іншу роботу у зв'язку з виробничою необхідністю; для вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, переведених на легшу роботу; при різних формах виробничого навчання, перекваліфікації або навчання інших спеціальностей; для донорів тощо).

Конституційний Суд України в рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 зазначив, що обсяг заробітної плати найманого працівника становлять винагорода за виконану роботу та гарантовані державою виплати.

Право працівника на належну заробітну плату кореспондується з обов'язком роботодавця нарахувати йому вказані виплати, гарантовані державою, і виплатити їх.

Відповідно до статей 43, 55 Конституції України право на своєчасне одержання винагороди за працю працівник може захистити в суді.

Реалізація права на судовий захист невід'ємно пов'язана зі строками, в межах яких працівник може звернутися до суду за захистом свого порушеного права.
Норми Цивільного Кодексу України визначають загальну позовну давність тривалістю у три роки (стаття 257), а також спеціальну позовну давність (стаття 258), яка може бути скороченою або більш тривалою за загальну позовну давність.

Стаття 268 ЦК України містить перелік позовних вимог, на які позовна давність взагалі не поширюється, та цей перелік не є виключним. Законом можуть бути встановлені додатково інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.

У статті 233 КЗпП передбачено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Конституційний Суд України в рішенні від 15.10.2013 № 8-рп/2013 дійшов висновку, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, що йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Юридичний відділ ЦК Профспілки