Сама людина в цьому світі нічого не варта…

Мама, бабуся, громадський діяч, голова Миколаївської районної ради голів профкомів працівників освіти і науки України Степанія Кипріянівна Дубик відзначає у березні цього року свій ювілей. Він з числа тих особистих дат, каже, які вчать цінувати кожну мить і день життя, з набутим багажем давати виважені оцінки оточуючим, прожитому і зробленому.

Степанія Кипріянівна з тих людей, які вміють скласти неповторний образ. Людяна і дипломатична, строга і послідовна, з почуттям власної гідності та самодостатності в рішеннях.  Розмірковуючи, стверджує:

– Сама людина нічого не варта в цьому житті. А мені таланило на цікавих і хариз-матичних...

Ну хоча б мій перший керівник – директор Розвадівської школи, куди отримала скерування після закінчення географічного факультету Дрогобицького педуніверситету. Петро Васильович Різак, вчитель і будівничий, умів побачити у нас, вчителів, молодих спеціалістів, навіть те, про що ми й самі не здогадувалися. Це були  перші практичні уроки на все життя – людей треба любити.

Пригодилися добрі практичні уроки, коли голова обласної галузевої Gрофспілки Марія Яцейко наполягла на прийнятті важливого рішення – дати згоду на вибори головою професійної громадської організацї.

Оглядаючись на прожите, вдячна долі, що зустрілася з нею на трудовому шляху, що поталанило на цілу команду особистостей, які мене підтримували. Важко було запов-нювати, складати різні таблиці, як того строго вимагав і водночас учив «ревізор-фотограф», як сам про себе казав, Іван Йосипович Петрусів. Допомагають і сьогодні Галина Долішня, Мар’ян Калин, Ганна Березовська.  Скільки років щиро працювала зі мною наш районний профспілковий скарбник Надія Сенців.  Поруч - прекрасна команда молодих профспілкових активістів, сміливих, думаючих, ініціативних, які навіть пробували свої сили у виборах до місцевих рад.

Видається, однак, що й сама Степанія Кипріянівна з тих, доволі  рідкісних, особистостей, які хочуть працювати з рівними і гідними.  Вміє гартувати й цінувати такі кадри, думає про майбутню профспілкову номенклатуру. У цьому пересвідчуєшся, слухаючи на поважних профспілкорвих заходах виступи її активу – заступника  голови районної галузевої профспілки  Олега Гнатіва чи голову первинки Розвадівської школи Марію Бутковську.

 Заслуга профлідера, її команди і соціальних партнерів, з якими вміли налагодити так діловий діалог, що цьогоріч, у непростому часі, заклали в місцевому бюджеті 80% оплати за сумлінну працю освітянам проти п’ятдесяти минулорічних. Добилися максимуму за престижність праці, доплати директорам за напруженість праці та доплат окремим технічним категоріям працівників.

Народилася Степанія Кипріянівна  в першому місяці весни,  і він теж наче дав періоди оновлення у всі її пори життя, щедрий на свята–  день вшанування жіноцтва і день уродин. А праця і доля розщедрилися на гарну родину, яку з повним правом в районі називають зразковою, освітянською. Одружилася з односельчанином теж випускником Дрого-бицького педінституту, син і невістка – освітяни. Двоє внучок - ще школярки. Вони з тих вчительських дітей, які, як правило, живуть хорошими сімейними традиціями і продов-жують трудову династію.

З ювіляркою вдалося поспілкуватися тільки ввечері. Перше, що запитала, як  планує свій трудовий день?

– Благочестиво, – каже жартома. – Втім, мені телефонують освітяни і ввечері, коли у них теж з’являється вільний час. А так – відвідування первинки, як правило, де є якась проблема, робота з документами. Був коловорот, коли створювалася Тростянецька громада. Але все відрегульовано, шість первинок продовжують працювати організаційно і фінансово з нами, як звикло. Виїжджаємо в складі бригад на комплексне обстеження шкіл. Далі не буду говорити, бо весь план може змінити один терміновий дзвінок чи повідомлення. Кабінет профкому – на другому поверсі у приміщенні районного управління освіти, то нема дня, аби хтось, часто-густо з директорів, не зайшов на розмову.

Нещодавно вислухала уважно одного з керівників і кажу йому відверто: ну нічим допомогти не зможу. «Знаю, – відповідає. – Але я вдячний, що Ви мене почули і зрозу-міли». А я вдячна всьому нашому профспілковому активу області, що почули нас і матеріально підтримали нашу голову профкому Стільської сільської школи Віру Николишин в довготривалому лікуванні тяжкої хвороби її 11-річного сина Дмитрика.

Двоє працівників освіти районц повернулися живими-здоровими з АТО – вже радість...

Вміє Кипріянівна подарувати своєму активові, членам профспілки приємне і корисне. Дружать з Львівським «Книжковим двориком», зустрічаються з поетами, письменниками, купують новинки літератури і «мають ейфорію вдоволення на цілий місяць».

– Людей треба любити, ніби про себе продовжує Степанія Кипріянівна, – навіть невдоволених і тих, що забули, скільки добра їм зробила профспілка. Отримали своє і думають вже тільки про нові чоботи... Я не забула, скільки добра мала від колег, коли 4 роки тяжко хворів мій чоловік. 

Втім, таких пам’ятливих довкола неї, на щастя, багато.

Ольга Лобарчук, Львів