«Дороги власної не бійся, з метою у єдине злийся…»

Цими словами Василя Стуса можна справедливо охарактеризувати тих вчителів, хто й сам не перестає вчитися, сповідуючи народну мудрість: розумний знає, скільки він ще не знає, а дурень упевнений, що знає все.

Той, хто кращий у своїй професії, завжди на виду в колег. Так вже повелося, що кращих обирають і запрягають в громадський віз, у тому числі й у дуже відповідальний – профспілковий. У дискусіях щодо профспілки кажуть: вийди на вулицю і запитай людей, що вони думають про цю організацію…

Так, тепер, вона не «не в тренді», бо й трудових колективів, де працівники згуртовані, численні, можуть представляти собою певний «кулак» для «соціальних партнерів» – роботодавців та влади –, треба ще добре пошукати в усій державі, де йде війна. 

Навіть у найбільш організованих освітянських колективах є певні розчарування в силі  професійної спільноти, особливо у тих хто, звик бути більше споживачем, ніж донором. Але не у тих, хто звик задавати собі питання: а що я зробив, аби моя професійна спільнота міцніла?! Одна з наших візаві – вчителька Оксана Скварко сказала просто: «Я – за профспілку. Як на мене, то краще давати, ніж потребувати. Та в житті буває різне…»

Ми вирішили поспілкуватися з тими освітянами, які не чекають манни з неба, а самі діють, найперше, самовдосконалюючись.

Привід підказали лідери територіальних освітянських профспілок. Розпочали з Городоччини, де освітянським профлідером є Ганна Олександрівна Вакар. Нашими співрозмовниками стали вчителі Оксана Богданівна Жуковська та Оксана Іванівна Скварко, які й самі у свій час спробували «профспілкового хліба», будучи профактивістами первинної профспілкової організації ЗЗСО №3 1-3 ст.  Школа виховала Героя України і нині носить ім’я Івана Бльока. Ці вчительки не перестають удосконалю-ватися професійно: одні з перших з високими балами пройшли новітню, запроваджену й для вчителів НУШ з предметів української мови і математики, сертифікацію.

Оксана Скварко: «Черпаю нове і корисне для самоствердження»

Вона – вчителька математики вищої категорії з тридцятирічним педагогічним стажем після закінчення Львівського державного університету ім. Івана Франка. Мама трьох дорослих дітей, двоє з них теж обрали її альма-матер, найстарший син – випускник «Львівської політехніки». Має внучку від доньки.

Оксана Іванівна – уродженка міста нафтовиків Борислава, що славне ще й своїми педагогічними традиціями: є батьківщиною славного, на всю у свій час Галичину і Австро-Угорщину, вчителя, письменника, будівничого найбільшої на той час української школи Степана Коваліва. Та й сама з учительської родини: мама була все трудове життя вчителькою цієї школи, де тепер працює її Оксана.

Учителька математики Городоцького ЗЗСО№3 Оксана Скварко має, як кажуть, численні «народні» регалії: Грамоти і Подяки освітянського департаменту, любов і повагу учнів, пошанування колег. Вона – координатор міжнародного математичного конкурсу, член, голова журі, член оргкомітету Всеукраїнських учнівських олімпіад з математики. Може справедливо оцінити  юних, що штурмують вершини науки, бо сама безупинно вчиться. Так, сертифікація діє і додає 20 % доплати до окладу на три роки, водночас підтверджує параметри атестації, яка діє 5 років. Тож вчительство і професійна спілка клопочуть перед Міністерством освіти і науки, щоб сертифікація мала теж 5 років дії.

Адже пройти сертифікацію непросто, лонгується після кожного з трьох етапів за результатами балів, триває з перервами кілька місяців.  Перший етап – екзамен, як для  абітурієнта: відповіді на широкий спектр запитань, професійних і таких загальних, як перша домедична допомога та подібне.  Все цікаво, каже п. Оксана, бо черпаю нове і корисне для самоствердження… 

Оксану Скварко у свій час було обрано секретарем, членом профкому первинної профспілкової організації школи. З досвіду цієї роботи висловлює побажання: щоб держава була настільки соціально спрямованою, аби профспілці було менше роботи й  причин  до боротьби за права і соціальний захист учителя, людини праці в суспільстві.

Оксана Жуковська: «Маю задоволення від вчительської праці, як скульптора душ своїх вихованців»

Оксана Богданівна Жуковська – народилася в Городку. Тепер – вчителька української мови і літератури з 27-річним  педагогічним стажем після закінчення Дрогобицького державного педуніверситету. Це про таких, як вона, кажуть: де народилася, там пригодилася. Та ще й як: вона – вчителька - методистка вищої категорії, працювала заступницею директора в Городоцькому ЗЗСО №3, кілька каденцій обиралася головою профкому, що свідчить про довіру і повагу колег. Батьки й учні відгукуються, як про харизматичну вчительку, педагога, що вміє і має задоволення віддавати себе дітям.

Попрацювавши на керівній роботі, признається пані Оксана, зрозуміла: найбільше хочу і маю колосальне задоволення працювати з дітьми, де можна бачити унікальний результат, коли створюєш особистість, можеш бути скульптором юної душі.

Сертифікація, каже, дала можливість реальної себе оцінки на тлі інших, адже мою працю, знання, ведення уроків оцінювали онлайн фахівці Міністерства освіти, департаменту освіти облдержадміністрації, колеги Запоріжжя. Це стимулює, показує, де і як треба попрацювати над собою. Вчитель має вчитися все життя, щоб бути цікавим і переконливим для своїх учнів. Нема поганих дітей, є різні соціальні умови у того чи іншого покоління. І ми, вчителі, виходимо з цих реалій, щоб їх вдосконалити, знайти способи навчити, виховати, занурившись у їх дитячий світ, а головне – щонайбільше скоротити освітні втрати.

Звичайно, скажу про профспілку. Спільнота допомагає, безперечно, самим освітянам скоротити соціальні втрати: від пересічних, як надання матеріальної допомоги, організація відпочинку й оздоровлення, пошанування колег у дні ювілеїв, до виборювання рівня оплати праці, доплат за працю, проходження медоглядів за рахунок роботодавця, нюансів охорони праці.

Бути членом професійної спільноти – частина громадянської позиції вчителя.

Розмовляла Ольга Лобарчук, Львів