«То не для мене – для вчителів!»

Із такими словами звертається до своїх соціальних партнерів – роботодавців, місцевої влади, депутатів – профспілковий лідер освітян Радехівщини Михайло Іванович Тиркала, коли робить, як каже, перший крок на захист місцевої освіти і освітян.

Наступні два: «пишу листа, збираю людей». А, головне, ці думки живуть в його душі і серці, коли стукає у владні кабінети. Це непросто, додає, подолати внутрішнє сум’яття, бува, й страх. Так каже людина, що має 46 років досвіду керівної роботи на Радехівщині, в теперішній територіальній громаді.

Починав після закінчення Дрогобицького педуніверситету вчителем фізики,  був директором сільської  Грицеволівської школи, яку, у свій час, зробив показовою в регіоні. Рік тому її довелось захищати від закриття.

Має досвід і, читай, за стилем та результатами роботи   керівника районного відділу освіти, заступника представника президента в районі, знаного і діяльного пасічника. Разом з колегами висадили сотні лип в селах, накопавши саджанців від 300-літньої липи біля Стоянова.

Тепер, у цій Лопатинській ОТГ врятували з громадськістю і депутатами від пониження ступеня і закриття 5 сільських шкіл, про що ми писали в профспілковій газеті.  Добилися на Радехівщині доплат освітянам за небезпечні умови праці, вчителям, що мають учнів-переможців олімпіад та конкурсів. Профлідер зорганізував акції протесту освітян і батьків в боротьбі за збереження шкіл. І,  раптом, на фото бачимо голову громадської організації Михайла Тиркала з головою Лопатинської ОТГ Олегом Васильовичем Микитиним, які спокійнісінько після всіх акцій, співпрацюють в атестаційній комісії, саджають липи, дискутують, доходять спільного знаменника, бо «то не для себе, для освітян і мешканців громади». Справді, хто з представників влади хоче працювати, шукає в профспілці, хоч і незручного, зате справедливого і ділового партнера.

Певно, скажете, цей факт дещо винятковий, бо на вершині виконавчої влади, наразі, для прикладу, зігнорували петицію з 25 тисячами підписів, організованих галузевою профспілкою щодо підвищення оплати праці  вчителя.

Вчителя, який на противагу чиновникам, котрі не соромляться в час війни багатіти, піднімати собі платню, цілими поколіннями утримує державу, виховує її оборонців і будівничих. Але цей факт з Радехівщини показовий, як цеглина в фундамент України. Таких треба багато, що на мові профспілки називається солідарністю. А ще підкреслює, в яких непростих умовах діє громадська організація сьогодні, її ефективність складається зі сміливості, позиції нерозчарування кожного з нас.

Авторитет Михайла Тиркала, як профспілкового лідера, має свої цеглини задля колег, своїх дітей і 5 онуків. До вже згаданих, додамо і те, що у свій час домігся, як директор школи, щоб побудували за рахунок колгоспу помешкання матері десяти дітей, була  в його школі техпрацівницею. А діти ж виросли, мабуть, не забули, і своїх дітей народили, які теж пішли до  врятованої сільської школи.

Отак і будує кожен по-своєму своє місто, село, свою державу. Вплив громади, попри всі зітхання песимістів, переконаний Михайло Іванович, безперечний. Мати серед людей вплив – справа десятиліть і чесної праці, особливо в непростій у всі часи  освіті. «Розумію, що й моєму  партнерові у владі теж непросто, але він, інженер, голова  Лопатинської ОТГ, Олег Микитин, в процесі нашої ділової співпраці має головне – розуміння ролі Профспілки, тому й  мені легше  відстоювати свою позицію: дипломатично, настирливо. Просто роблю свою справу: не для себе – для вчителів».

Хотілося б, щоб так думав і діяв ще і міністр, бо навіть громадян не від освіти, сколихнула його пропозиція щодо мобілізації студентів, інші подібні новації на створення проблем освітянам. Як висловився один український політолог: «якби так діяв міністр оборони чи фінансів, то ще можна було б знайти  якесь пояснення...  А так нищити освіту?!.»

Михайло Тиркала, звикло, конкретний у пропозиціях: вартувало б створити групи фахівців при міносвіти з директорів, заслужених вчителів, профлідерів, які б давали практичні і фахові консультації чиновникам. І це було б до їх креативності та честі.

Освіта болить нині всім, окрім, певно, тих, хто має до неї найвищий владний стосунок. Воїни ж наші гинуть заради своїх дітей, народу, держави.

О. Подолян, Львівська область